среда, 2 декабря 2009 г.

Запізніле до ювілею. Стаття Алли КОТЛЯР , "Дзеркало тижня"

Статистика — така дивна річ. Її цифри безликі без порівняння і контекстів. От узяти, наприклад, число 103 542 — саме стільки в Україні на сьогодні дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківської опіки. Страшно звучить, правда? Але якщо порівняти із загальною кількістю дитячого населення — 8 325 687, то вийде трохи більше одного відсотка. А якщо відняти від першої цифри 62 965 (кількість дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківської опіки, над якими встановлено опіку), а потім іще 6 655 (кількість дітей, які виховуються в прийомних сім’ях і ДБСТ), то виявиться, що в різних інтернатних закладах України перебуває 33 922 дитини. І це начебто вже й не така страшна цифра. Ну, якщо, звичайно, не надто замислюватися над тим, що кожна одиниця — доля маленького українського громадянина...
Страшно чути, що щодня в Україні народжується 1300 дітей, а позбавляється батьківської опіки 50! І все-таки дуже приємно знати, що щодня громадяни України всиновлюють 7 дітей, іноземці — 5; улаштовують у прийомні сім’ї, дитячі будинки сімейного типу (ДБСТ) — 8 дітей, а під опіку і піклування — 40. Тобто в тій чи іншій формі знаходять сім’ю 60 дітей.
І хоча я нічого не можу сказати щодо того, чи стала за останні роки щасливішою українська молодь і чи можуть похвалитися вітчизняні фізична культура і спорт поліпшеними умовами для розвитку, у тому, що стосується сім’ї і дітей, насамперед дітей-сиріт, Мінсім’ї, мабуть, справді є чим пишатися. Що й відзначила керівник представництва ЮНІСЕФ в Україні Юкіє Мокуо на прес-конференції, присвяченій 20-річному ювілею Конвенції ООН з прав дитини, що проходила 19 листопада в УНІАН.
Хоча, на мій погляд, недавні скандали, пов’язані з обвинуваченнями в педофілії, дуже забруднили цю ідеалістичну картинку…
Позитив
За минулі чотири роки в Україні було ухвалено близько вісімдесяти нормативно-правових актів у сфері захисту прав дітей. Досить успішно, хоча й не безпроблемно, розпочалася реалізація реформи державної системи опіки над дітьми-сиротами та дітьми, позбавленими батьківської опіки: поліпшилися показники національного всиновлення; у шість разів збільшилася кількість дітей, улаштованих у прийомні сім’ї і ДБСТ; а кількість дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківської опіки, які виховуються в інтернатних закладах, навпаки, зменшилася за цей час на 40%.
Було запроваджено, а потім і збільшено допомогу при народженні дитини. З 1 січня 2009 року вона становить 12 240, 25 000 і 50 000 гривень на першу, другу, третю (і наступну) дитину відповідно. У 2011 році ці суми планують збільшити, зробивши їх кратними, відповідно, 22 розмірам прожиткового мінімуму для дитини до шести років, 45 і 90 мінімумів. Такий підхід дасть змогу враховувати інфляцію. Нагадаємо, що з 1 листопада 2009 року встановлено новий прожитковий мінімум — для дітей до шести років він становить 632 грн. на місяць.
З 1 січня 2009 року держава надає допомогу в розмірі, встановленому для виплати при народженні першої дитини, також і при всиновленні. Збільшено обсяги фінансування на дітей, які виховуються в прийомних сім’ях або перебувають під опікою. На сьогодні, за словами Юрія Павленка, в Україні існує 11 видів різноманітної держдопомоги дітям, суми виплат за якими за останні роки зросли в 5—11 разів.
На прес-конференції ішлося не тільки про досягнення, а й про проблеми. У тому числі про недостатню кількість дошкільних закладів; про позашкільну освіту і гостру нестачу гуртків, спортивних секцій, майданчиків та інших місць, де діти могли б із користю проводити дозвілля; про забезпечення дітей правом на медичне обслуговування; про запобігання поширенню ВІЛ-інфекції серед дітей і молоді; про проблеми повноцінної інтеграції в суспільство дітей-інвалідів; про необхідність розвитку ювенальної юстиції та багато іншого. Адже, за словами Ю.Павленка, «порушення прав дитини починається в пологових будинках, а можливо, ще раніше — коли майбутня мама стає на облік у жіночій консультації». І нічим заперечити «сімейному» міністру, коли він зазначає, що всі перелічені вище досягнення України у сфері захисту прав дітей — лише перші кроки і що від «крапкових дій, від боротьби з наслідками час переходити до запобіжних заходів, до комплексної політики, спрямованої на захист прав дітей». У цьому зв’язку в березні 2009 року ВР ухвалила Закон «Про Загальнонаціональну програму «Національний план дій з реалізації Конвенції ООН про права дитини» на період до 2016 року», а розпорядженням Кабміну №1263 від 21 жовтня затверджено перший комплексний план на 2010 рік, на виконання якого планується фінансувати з держбюджету в розмірі 800 млн. грн. (крім фінансування вже наявних програм і видів соціальної допомоги). Чи будуть у «кризовому» держбюджеті гроші на все це й чи справдяться добрі наміри, покаже час.
Ложка дьогтю
На цьому конструктивному поєднанні досягнень, проблем і цілей цілком можна було й хотілося б поставити крапку. Оскільки, по-перше, «ДТ» в різний час неодноразово про все це вже писало; а по-друге, напевно, як і багато журналістів, я не дуже люблю святково-звітні заходи. Попри те що останні завжди є приводом для підбиття підсумків і окреслення нових завдань, справжній «розбір польотів» зазвичай відбувається в інший час — свято не хочеться псувати. Однак ювілей Конвенції ООН про права дитини відзначався в Україні на тлі двох скандалів, пов’язаних з обвинуваченнями у педофілії. І хоч би скільки йшлося б про їхнє політичне підгрунтя напередодні президентських виборів, усім зрозуміло, що скандали ці, які прогриміли на всю країну з нечистою метою, показали лише саму верхівку айсберга. Те, що на прес-конференції, присвяченій питанням захисту прав дітей, про це не було навіть згадано, здавалося дивним. Не говорили на цю тему й на прес-конференції «Ла Страда—Україна», яка відбулася того ж дня і була дана з приводу відкриття електронної гарячої лінії з питань протидії поширенню дитячої порнографії в Інтернеті (www.internerbezpeka.org.ua), приуроченого, вочевидь, до ухвалення 17 листопада ВР у другому читанні дуже неоднозначно сприйнятого інтернет-громадкістю Закону «Про внесення змін і доповнень до деяких законодавчих актів України (щодо протидії поширенню дитячої порнографії)». Однак дитяча порнографія — і особливо питання її поширення в Інтернеті — це хоча й чимала, але лише частина набагато більшої проблеми сексуального та інших видів насильства над дітьми. Погодьтеся, далеко не всі ці випадки фіксуються на фото- і відеоносіях, у тому числі й із метою комерційного поширення в Мережі.
З розпачу, що така жахлива і, як з’ясувалося, дуже актуальна для українського суспільства проблема замовчується, я спробувала поставити деякі запитання про те, які заходи держава планує вживати та які ресурси задіяти для захисту прав дітей від сексуального насильства.
Держчиновникам запитання не подобалися. Але оскільки проігнорувати їх було важко, а відповісти було нічого, вони просто понижували голос, демонструючи в такий спосіб збентеження і небажання говорити на цю тему.

Утім, судіть самі. Я хотіла з’ясувати, у зв’язку з недавніми скандалами, чи не вважає Мінсім’ї необхідним запровадити в дитячих інтернатних закладах (де діти, як відомо, з багатьох причин починають вести статеве життя досить рано) щорічні медогляди із залученням незалежних експертів-психологів або принаймні зробити їх обов’язковими у випадках, коли навколо інтернатних закладів піднімаються хвилі (подібні до тих, які півтора-два роки тому «омили» одеський Будинок дитини «Перлинка»), — щоб зняти найменші підозри в сексуальному насильстві над дітьми.
Юрій Павленко відповів: «Зараз працює комісія. І я не виключаю, що якусь із цих рекомендацій буде прийнято. Медичні огляди і так проводяться. Можливо, буде запроваджено додаткові види медичного обслуговування в інтернатних закладах».
Людмила Волинець, директор Держдепартаменту з усиновлення та захисту прав дітей, стверджує, що «медичні обстеження проводяться і завжди проводилися». «Взагалі я дуже боюся, — зауважила вона, — виникнення ситуації (і попереджаю про це журналістів), при якій завтра ми почнемо підозрювати кожного дорослого в педофілії так само, як учора всі бігали в масках вулицями. Потрібна системна політика й чітке розуміння проблеми. Питання в тому, що всі структури повинні працювати чесно. Скажи я вам, що ми подолаємо проблему сексуального насильства ось так і так, це буде неправдою. Я дуже хотіла б дати рецепт, скориставшись яким, ми завтра вирішили б цю проблему. Але, на жаль, я його не маю. Тут треба добре думати».
Облишивши розмову з чиновниками, просто погляньмо на дані МВС про кількість злочинів, пов’язаних із розбещенням неповнолітніх. За цей рік їх близько 380. Це справи, доведені до суду. А скільки їх не доведено? Запитаймо в когось, чи існує статистика про кількість абортів, зроблених дівчатками з інтернатів.
У зв’язку з недавніми скандалами ми почали перейматися питанням про контроль над усиновленими дітьми і тими, хто перебуває в інтернатних закладах. Адже щодо перших у нас, як атавізм, усе ще існує таємниця всиновлення, яка заважає не тільки державній допомозі усиновленим дітям, а й контролю за тим, що відбувається в сім’ях.
А хто в країні може сказати, наскільки в нас поширені інцестні стосунки? Про це ніхто не каже навіть на тлі недавнього скандалу. І потім, суть навіть не в першому скандалі, який зчинили, коли комусь стало вигідно, і не в другому, яким, схоже, намагаються заглушити перший, а в самій ситуації, тому що права дітей в обох випадках були порушені. Адже питання не тільки в тому, щоб контролювати. Є тисяча способів діагностувати сексуальне насильство над дитиною, навіть не проводячи медичного огляду. Та чи багато в нас у країні соціальних працівників, які можуть грамотно говорити з дитиною на цю тему? Спочатку потрібно сформувати структуру державної служби з питань сексуального насильства.
Небажання, певне збентеження і неготовність держчиновників обговорювати проблему сексуального насильства над дітьми, вочевидь, є діагнозом і вироком всьому українському суспільству. Роботи щодо захисту прав дітей в Україні — непочатий край. Ми маємо сформувати неприйняття такого явища. Потрібно постійно «лупати сю скалу», про це потрібно як мінімум говорити.
Діти про свої права
Ю.Павленко розповів, які дитячі права, на думку самих дітей, найчастіше порушуються. Так, 50% українських дітей вважають, що найчастіше порушується їхнє право на власну думку і свободу висловлювати її. 29% вважають найбільш обмеженим своє право на відпочинок, 23% — на якісну медичну допомогу, 22% — на освіту і розвиток талантів. Відповідно до згаданого міністром у справах сім’ї, молоді та спорту соціологічного дослідження, 40% українських дітей вважають, що їхні права порушуються в сім’ї рідними та близькими, 30% назвали винними в цьому однолітків.

Цікаво, що більшість батьків звинувачують у порушенні дитячих прав передусім учителів, медиків і держслужбовців, позитивно оцінюючи те, як вони самі захищають права своїх дітей. І мало хто з них при цьому згадує, що стаття 150 Сімейного кодексу України забороняє «будь-які види експлуатації батьками своєї дитини», «фізичне покарання дитини батьками», а також «застосування будь-яких видів покарання, які принижують людську гідність дитини». Саме про порушення цих своїх прав дуже часто говорять діти й практично не згадують батьки.

вторник, 1 декабря 2009 г.

Засідання "круглого столу" на тему "Превентивне виховання: досвід та можливості для співпраці"

відбудеться завтра, 2 грудня ц.р. у приміщенні центру творчості для дітей та молоді м.Жидачева в 11 год. Запрошуємо представників громадських та владних структур.